З моменту відкриття Музей сучасного українського мистецтва Корсаків у Луцьку завоював серця як мешканців міста, так і туристів. Найбільша в Україні колекція творів сучасних вітчизняних митців розташувалася у тихому районі невеликого обласного центру. І звідси впевнено і помітно змінює Луцьк, а разом із ним – Україну.
Про те, як новому Музею у Луцьку вдалося зробити те, чого не було ще навіть у столиці, і як МСУМК постав таким, яким звикли його нині бачити тисячі шанувальників з усієї країни – ми поговорили із засновником – бізнесменом та фундатором Віктором Корсаком.
В інтерв’ю для Район.Луцьк читайте про філософію Музею, а також про найближчі і найглобальніші плани.
– Вікторе Івановичу, МСУМК – унікальний в Україні. І оскільки більше таких музеїв у нас нема, виходить, ви з пані Лесею суттєво впливаєте на те, хто увійде в історію українського мистецтва.
– Це не тільки ми. Взагалі, сучасне мистецтво дуже залежить від тих людей, які вирішують, що є мистецтвом, а що – ні. Так було завжди. До цієї категорії належать куратори виставок, музейники, мистецтвознавці. Тобто, витвір мистецтва тільки тоді стає «мистецтвом», коли він потрапляє у контекст якоїсь інституції. Якщо хтось просто намалював дещо, і повісив у себе в хаті – хай навіть це буде найгеніальніша у світі річ – воно ніколи не стане витвором мистецтва, допоки не потрапить у музей, на виставку чи у галерею, де його таким визнають.
Тому ми – одні із. Ми зайшли у музейну індустрію, і, як інші, приймаємо ці рішення. Нічого унікального (сміється – авт..).
– Невже?
– Насправді, вся унікальність в іншому.
Тут питання в тому, що є витвір мистецтва. Бо є кіч, а є витвір. Кіч – це все, що солодке, те, що знайоме і приємне. А витвір мистецтва – це те, що збуджує, трансформує, те, що викликає конфлікт. Тому що тільки конфлікт змінює людину. А ті твори, які змінюють людей, мають право на життя.
Зрозуміло, що це суб’єктивно. Але ми намагаємося, щоб у нашій колекції були тільки такі твори. Аби людина зайшла в музей одною, а вийшла – дещо іншою.
– Зараз ви визначаєте, кому саме з українських митців «змінювати» відвідувачів вашого музею. А як взагалі ви прийшли до мистецтва? Коли воно з’явилося у вашому житті?
– Все у світі розвивається стохастично дотерміновано. Є якась випадкова подія, на яку можуть впливати вищі сили, і вже від неї все розвивається у певному напрямку. У нас було так само.
Десь вісім років тому, ще до війни, до нас приїхав товариш із Москви, і побачив у мене в кабінеті картину Кумановського, яку мені на день народження подарували батьки. Він каже, дуже хороший художник. А я на той час знав, що є Кумановський, що він хороший художник, але глибоко в мистецтво не вникав – займався бізнесом. Гість сказав, що хоче його картину собі.
Ми поїхали купувати картину, а Микола Кумановський натомість виніс нам 27, і сказав: забирайте всі. Я не мав грошей, та художник сказав, «за рік віддаси».
Я помаленьку віддавав гроші, а картини потрапили до нас додому. Картини у нього дуже серйозні, і тримати їх в хаті було би несправедливо. Таке мистецтво, такі філософські речі тільки у мене вдома, і ніхто більше їх не бачить.
І так ми відкрили галерею. Зробили першу виставку. Там познайомилися з мистецтвознавицею Зоєю Навроцькою та художником Петром Гулиним, які почали нам допомагати.
В міру того, як ми робили виставки, у нас накопичувалося все більше витворів мистецтва. Знову постало питання, що з ними робити. І тут класичні закони, які працюють у світі в аспекті інновацій: якщо є якийсь ресурс – він починає тиснути і змушує щось придумувати.
Ми багато подорожували, і я бачив, що скрізь у світі є музеї сучасного мистецтва, а в нас нема. Так ми вирішили зробити музей. В той час я не мав ані грошей, ані місця для музею, але вже «закинув шапку – і рухався до шапки».
Ми взяли кредити, будували музей, поставили цілі, підтягнули колекцію, зробили концепцію… Я просив декількох людей розробити концепцію Музею. Всі боялися брати участь у тому, бо розуміли, що шанси на успіх невеликі. Тому що є великі мистецькі міста, а Луцьк – «провінція», і вони там своїм іміджем ризикують… Тоді я вирішив зробити це сам. Поїхав на два тижні, прочитав історію українського мистецтва, певні фундаментальні книжки про музеєзнавство, я все-таки доктор наук… Привіз ідеї, і зробив «концепцію концепції». Зібрав мистецтвознавців і професорів, вони порадилися і сказали «ок».
Ми відкрили музей, запросили Петра Бевзу – він робив першу експозицію. Так воно і вийшло.
– Чим вас приваблює сучасне українське мистецтво?
– У нього є декілька унікальностей. Перше – у нас дуже глибокі і серйозні національні корені. І Малевич, і Кандинський – вони українці (хоч росіяни про це не знають), і вони змінили взагалі історію розвитку сучасного мистецтва. Тільки дякуючи цим національним кореням, патернам.
Друга річ – це глибокі сакральні корені.
Третє – сучасне українське мистецтво довгий час було під впливом тоталітарного комуністичного режиму. На нього тиснули, і воно деформувалося в певних аспектах. І в цьому також унікальність і специфіка.
На мій погляд, ми нація, яка започаткувала це сучасне мистецтво. Хоча, я не є вже таким великим націоналістом у мистецтві. Ми пережили постмодернізм, живемо в альтермодернізмі. Суть в тому, що люди створюють твори, і роблять вкраплення із різних мистецтв та етносів. А в нашому мистецтві, за рахунок всіх цих особливостей, є з чого робити ті вкраплення.
Ми маємо 6-7 осередків, які суттєво відрізняються. І ця мозаїчність сучасного українського мистецтв також вражає.
– Чи українське сучасне мистецтво «витягує» на світовий рівень? І як взагалі воно представлене у світі?
– Зрозуміло, що українське мистецтво дуже потужне, але в плані представленості – ніхто цим не займається. Колись я писав, що для того, аби відновити армію, нам треба була війна, щоб відновити медицину – вірус. А що треба нам для того, щоб відновити культуру?
Коли ми, українці, почнемо купувати Малевича на «Сотбісі», тоді, може, й говоритимуть, що Малевич українець. А допоки його купують росіяни – говорять, що він росіянин. Тобто, якщо ми займатимемося розвитком і популяризацією нашого мистецтва у світі – тільки тоді про нас говоритимуть. Це те саме, з чого я починав: контекст.
– До речі, в Україні сучасне українське мистецтво теж не особливо підтримують і популяризують поза закладами «контексту». Маю на увазі, що є своєрідні місця «тусівок» – де збираються митці і мистецтвознавці. Чи став МСУМК уже таким «місцем тусовки»?
– На мій погляд, 80% видатних українських митців нині представлені в музеї. Я переконаний, що у нас одна з найкращих колекцій сучасного мистецтва в Україні. І без сумніву, найкращий простір. Як казав Бухарін: «Я був у класі першим, і далеко попереду другого». Я щиро сподіваюся, що це все-таки когось торкне, розізлить, і хтось зробить краще. І що це краще робитиметься в кожному обласному центрі. Я дуже сподіваюся на те, що буде конкуренція між музеями. Але поки у нас навіть конкурентів серед музеїв сучасного мистецтва в Україні нема.
– Це дуже розслабляє, мабуть.
– Так. Є ще галереї, але їх функція в першу чергу продавати і заробляти на цьому. А наша – популяризувати українське мистецтво і змінювати націю. Ми трошки по різні боки.
– За моїми спостереженнями, МСУМК доволі академічний: за концепцією, форматом екскурсій і «Кантабіле», який грає на кожній презентації. Водночас, мистецтво на стінах музею бунтівне і химерне. Чи не має музей як простір відображати такі риси мистецтва?
– Наше завдання в першу чергу – зробити контекст, який не буде заважати сприйняттю творів. До того ж, зараз ми зробили тільки перший крок. У нас дуже серйозні плани розвитку. У нашому маніфесті так і написано: це не просто місце, де зберігаються експонати. Це простір для комунікацій, дискусій. Ми рухаємося у цьому напрямку, але одразу цього не зробиш.
– Ваша колекція формувалася з дня, коли ви придбали картини Миколи Кумановського.
– Вона і зараз продовжує формуватися. Це постійний марафон, в якому є початок, але немає кінця. У нас є стратегія розвитку, конкретні художники, яких ми хочемо придбати та включити до експозиції. Ми розуміємо, яким має бути Музей через рік, два і п’ять років.
Зараз ми добудовуємо ще 3000 квадратних метрів площі, аби розширюватися. Воно рухається по мірі можливостей.
– Музей такого масштабу у невеликому «провінційному» обласному центрі – це виклик. І ціннісний (чи прийдуть люди? чи приїдуть митці?), і матеріальний. Це колосальні інвестиції, які можуть і не повернутися.
– Вони ніколи не повернуться, але мова тут іде не про те.
Щодо «провінції» я би відповів, як колись казав Ірвін Джонсон: головне – не розмір собаки в бійці, а розмір бійки в собаці. Тут тема цілей. Ми поставили ціль – ми це зробили.
З мого досвіду – головне ставити великі цілі. Бо коли ти ставиш велику ціль – ти можеш десь трохи не дотягнути до кінця, але все одно результат буде великим. Коли ж ціль посередня – в результаті вийде менше, ніж посередність.
– Чи є у МСУМК перспектива стати головним національним осередком сучасного мистецтва в Україні?
– Ми і зараз «номер 1». Це добре помітно у наших онлайн-проектах за час карантину. Наприклад, у проектах «Імунітет» та «Антиципація» взяли участь понад 200 митців. Ми хочемо за результатами цього зробити дуже серйозний виставковий проект. Про речі, які були зроблені під час пандемії. У світі, здається, такого ще ніхто не робив.
І поки Луцьк пишається, що кількасот років тому до нас з’їхалися монархи попити горілку і поїсти биків, ми готуємося десь у серпні зібрати всіх цих 200 митців, які брали участь в «Імунітеті».
У мене при одній думці, що це відбудеться, що приїдуть картини, що будуть інсталяції і куратори, подих перехоплює. Адже двісті людей у час цієї біди вкладали енергію у мистецтво, яке ми хочемо показати. І жодні бієнале до цього не прирівняються. Це унікальна річ. Бо емоції у цих творах мистецтва – неповторні, і за гроші Міністерства культури їх не купиш…
Джерело: lutsk.rayon.in.ua
